Т. Повалий. Пісня про Матір. HD

Посіяла людям літа свої, літечка житом, Прибрала планету, послала стежкам споришу. Навчила дітей, як на світі по совісті жити, Зітхнула полегко – і тихо пішла за межу. – Куди ж це ви, мамо?! – сполохано кинулись діти. – Куди ж ви, бабусю? – онуки біжать до воріт. – Та я ж недалечко... де сонце лягає спочити. Пора мені, діти... А ви вже без мене ростіть. – Та як же без вас ми?.. Та що ви намислили, мамо? – А хто нас, бабусю, у сон поведе по казках? – А я вам лишаю всі райдуги із журавлями, І срібло на травах, і золото на колосках. – Не треба нам райдуг, не треба нам срібла і злата, Аби тільки ви нас чекали завжди край воріт. Та ми ж переробим усю вашу вічну роботу, - Лишайтесь, матусю. Навіки лишайтесь. Не йдіть! Вона посміхнулась, красива і сива, як Доля, Змахнула рукою – злетіли у вись рушники. "Лишайтесь щасливі", – і стала замисленим полем На цілу планету, на всі покоління й віки. Посеяла детям года свои, как летом – жито, Прибрала планету, тропам постелив спорышу, Детей научила, как в мире по Совести жить им, Вздохнула легонько – и тихо пошла за межу. – Куда же вы, мама?! – встревоженно кинулись дочки. – Куда ж вы, бабуля? – внучата к воротам бегут. – Да я недалёко... где Солнце ложится на ночку. Пора мне, девчата..., а внуки пусть с вами растут… – Да как же без вас мы?.. Да что ж вы задумали, мама? – А кто ж скажет сказки и песни споёт перед сном?... – А я вам оставлю все радуги над с журавлями, Всё золото поля, серебряный пар над прудом. – Не надо нам радуг, не надо нам сребра и злата, Лишь только бы вы ожидали всегда у ворот. А мы переделаем вечную вашу работу, – Лишь только останьтесь, пусть время нескоро придёт. Она улыбнулась, прекрасна и светла, как Доля, Взмахнула руками – взлетела, как птица легка. Счастливыми будьте! – прощальный круг сделав над полем Оставила память о жизни своей на века.