Легенди Старокиївські скорочено Аудіокнига HD

Отой сивавий, що так вперто торгувався, — саме він це й вчинив! Напевне! "Дивгіий той народ, ті греки! У них і старі все ще хочуть жити, знаходять від життя радість! А їхнім синам і в думку не впаде повбивати батьків, уже не здатних до бою чи полювання. Ні, таки то дикі люди! Дикуни вірні!" Зате ж у Гаштового племені, мабуть, на цілий збір є лише одна стара людина: ворожбит. Дитиною привели його в полон, з Тавриди. Він "поскитився", таж дарма що такий сиву-ляк, його ніхто досі не вбив, бо не має дітей. Нема кому про волфа подбати. Тож він і на влови не ходить, і в боях уділу не бере. Дивний, майже як грек. Ще й одноокий. Тільки ж тим своїм незрячим оком… В нім — вся його сила, бо ж тим темним оком він бачить речі таємні. А що вже знає тих чарів! Пізнає враз, що саме зашкодило людині, чи навіть і коневі. Знає також, як і здихатись лиха. Відун, старигай!.." Скит звівся на свої короткі ноги. Свиснув на пса, що голосно чавкав, зализуючи прокушену вовком ногу Собака, сам цілком подібний до вовка, підійшов до господаря, але дивився похмуро й не крутив хвостом. Гашта виніс з печери стару, смердючу кістку й кинув собаці: — Маєш, але торпанів стережи сам! — вказав на торпанів і пояснив собаці, що слухняно тримав у зубах кістку: — До віщуна піду. Най зніме з мене чари. Обернувся й, коливаючись з боку на бік, подався до річки ходою людини, що призвичаєна пересуватись тільки комонно. Присмерк темними плахтами починав застилати землю. День вгасав, як багаття. Дніпро став червонаво-золотистим, мов розплавлена бронза. Сонце втікало за верболози, а з ним зникали, немов утікаючи в безвість, сила й бадьорість з Гаштиного тіла. Ішов помалу, байдужно, ані не дивлячись під ноги, мов сонний. При самому березі, куди позбігали з кручі спрагнені старі осокори, Гаштині ноги заплутались. Не знать — чи в галуззі, чи в тінях густих осокорів, тільки ж зненацька ніби хтось висмикнув з-під них усю землю, й скит полетів додолу, ніби від штурхана в спину. Не впав, однак, на чотири, але став на рівні. А йому назустріч — з глибини ями — розсвітились два вогники. — Вовча яма!.. Ще й не порожня. Але Гашта не мав часу міркувати. Раніш, ніж думка оформилась, — вже сама рука вихопила з-за паса ніж. І раніш, ніж вовк встиг відступити до дальшого закутка ями, скит блискавично швидким рухом вдарив звіра ножем під морду. З розпоротої горлянки порснула тепла кров й неначе змила з Гашти чари. Аж легенький усміх виглянув з-під рідкого скитового вуса, коли Гашта вправними рухами розпоров шкуру вовкові на череві аж до хвоста й радісно стяг, немов зняв розстебнутий кожух. — Віддам ворожбитові.