Про Голодомор. Відповідь тим, хто заперечує геноцид українського народу

Слово «голод» я вперше почув ще зовсім малим. Коли до моєї бабусі Одарки приходили подруги й згадували молодість, то обов’язково згадували й це слово. Говорили майже пошепки, але «голод» уже тоді називали «сталінським». Мені, малому, важко було второпати, як це, коли немає бодай крихти хліба. Адже навіть у нашому сільмазі тоді, наприкінці 60-х, полиці вгиналися від консервів, тушонки, пряників... Ну, добре, міркував я, не було хліба, а чому не можна було купити пряників чи кільку в томаті? Запитати бабусю не наважувався, а з часом усе зрозумів і сам. Коли згодом наша сім’я квартирувала у Євдокії Іванівни Колодяжної. Баба Дуня була одинока і до всіх малюків ставилася як до онуків. А коли хтось не хотів їсти, то лякала... голодом. Отоді й дізнався, що у неї в 33-му померли… всі п’ятеро дітей! Вони вже пухли від голоду й загинули через фатальну випадковість. Коли мами не було вдома, приїхала її сестра з Донбасу (там, до речі, такого голоду як на Полтавщині не було). Побачила жінка голодних дітей і дала їм гостинців… Малі й накинулися на кукурудзяні млинці, які називали «маторжениками»… А після тривалого голодування така їжа – це вірна смерть. Особливо для дітей! Того ж дня всі п’ятеро і померли… Антон Никифорович Лелюх — мій дід. Був добрим господарем, мав трохи землі, конячину, сякий-такий реманент, з весни й до осені у полі, а взимку столярував, шевцював... Сім’я була велика (на той час уже шестеро дітей), але не бідували, бо всі, як і дід, були працьовитими. Але — розкуркулили, а за зарізаного «без відома властей» бичка хотіли посадити. Дід утік з етапу, забрав серед ночі старшого сина і подався на Донбас. «Коли приїхали до Красного Луча, я вже почав пухнути від голоду, — згадував дядько Григорій. — А на ранок тато дали (у сім"ї батьків навіть у третій особі називали на "ви") мені картку на хліб, а самі на шахту... Я сходив, одержав буханець «чорняги» і доки йшов додому, відщипував по шматочку... Так і не зчувся, як увесь хліб і з’їв! А ввечері тато вертається з шахти та й каже: «Ну що, Гришо, будемо вечеряти?» Я розплакався, а він навіть і не лаяв — теж заплакав, випив кружку води і ліг спати...» Уже після визволення від німців, коли дід зламав на шахті ногу, вирішили повертатися додому. Грошей не було, ішли пішки: діда старші поперемінно везли... на тачці, а менші бігли попереду, і в селах їм давали хто що міг — сухаря, жменю крупи чи грудочку цукру... Отак за кілька тижнів і дійшли на Полтавщину! Дід після того прожив небагато: шахтарські болячки звели у могилу порівняно молодим. Поховали його у садку, за хатою. Її давно немає, але якщо їхати з Нових Санжар у Решетилівку, то на півдорозі, у Давидівці, видно під горою могилку, над нею — стара яблуня. Отам і спочиває наш Антон Никифорович, якому так і не судилося побачити багатьох своїх онуків. Як і нам його. Але щоразу, стоячи під тією яблунею, кожен скаже: «Спасибі вам, діду, що ми є!» Коли хтось намагається заперечити Голодомор, я вибиваю у нього з ніг табуретку, такою убивчою статистикою: у