Пам’яті Бориса ОЛІЙНИКА - видатного українського поета HD

Бори́с Іллі́ч Олі́йник (22 жовтня 1935, с. Зачепилівка — 30 квітня 2017, Київ) — український поет, перекладач, дійсний член НАНУ, голова Українського фонду культури. Герой України (2005). Почесний академік Академії мистецтв України. Член правління Національної спілки краєзнавців України[2]. Відомий державний діяч: обирався депутатом Верховних Рад СРСР (з 1989 по 1991 рік — заступник Голови Ради Національностей Верховної Ради СРСР). У 1980–1991 депутат Верховної Ради УРСР X, XI скликань, голова Комісії Верховної Ради з питань освіти і культури. Депутат Верховної Ради України 1–4 скликань (1992–2006). Друкуватися почав ще в школі. Після закінчення десятилітки в 1953 році вступив на факультет журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка, який закінчив у 1958 році. У 1958 році працював завідувачем відділу республіканської газети «Молодь України». З 1962 по 1973 рік працював у журналі «Ранок». Пройшов шлях від простого кореспондента до головного редактора. Був заступником головного редактора журналу «Дніпро» та старшим редактором видавництва «Дніпро». З 1971 по 1974 рік — заступник голови правління Спілки письменників України. З 1974 по 1991 рік — завідувач відділу, член редколегії журналу «Вітчизна». З 1976 по 1991 рік — Секретар Спілки письменників України та СРСР. Член ЦК КПУ і ЦК КПРС. У 1999 році — Голова Комітету з Державних премій України імені Т. Г. Шевченка в галузі літератури, журналістики і мистецтва при Раді Міністрів України. Побував майже в усіх гарячих точках міжетнічних конфліктів колишнього Союзу, про що розповів в есе «Два роки в Кремлі» («Князь тьмы»). А також він побував в зоні Югославської трагедії. З перших її днів рішуче виступив — у пресі, у Верховній Раді та Раді Європи — проти ембарго Сербії. Неодноразово бував у «гарячих точках» Боснії-Герцеговини. Після чого написав есе «Хто і з якою метою сатанізує сербів?» Вийшло окремою книгою українською і сербською мовами в Югославії (1996). Під час перебування в Сербії потрапив під бомбардування натівців. Матеріали на захист сербів і чорногорців опублікував в українській, російській і югославській пресі. Борис Олійник, по суті, зупинив будівництво промвузла в Каневі, що загрожувало усипальниці Т. Г. Шевченка. Ще у Верховній Раді УРСР виступив проти зведення мосту через Хортицю, що й змусило урядовців відкласти реалізацію свого наміру. У 1995 року Борису Іллічу присвоєне звання «Почесний громадянин Канева». Був одним із тих, хто через пресу заблокував будівництво АЕС в Криму і під Чигирином та каналу Дунай-Дніпро, через який би пішов в Україну весь бруд Європи. Один із фундаторів Українського фонду культури, незмінно (з 1987 року і до смерті) очолював його на громадських засадах. Був віце-президентом Парламентської Асамблеї Ради Європи. У 2002 році Б.І. Олійнику присвоєно звання «Почесний громадянин міста Києва». У травні-червні 1986 року одним з перших побував у Чорнобилі, в зоні, звідки вів репортажі на ЦТ СРСР і України. Того ж року виступив зі стат