Похвала: лаяти не можна хвалити!?

Лаяти не можна хвалити - як багато у житті наших дітей залежить від того у якій частині цієї фрази, ми, вчителі та батьки, схильні поставити кому. Хвалити дитину необхідно! Ніби усе зрозуміло, але чомусь у реальному житті ми не завжди це робими. Давайте, спробуємо проаналізувати типові ситуації, наприклад на уроці. Пропоную провести простенький експеримент з арсеналу професора Айронвудського інституту Гьори Дромі. Оцiніть мої уcпiхи в математицi, oглянувши pезультати впpави на дoдавання: 1+1=2 1+2=3 1+3=5 1+4=5 1+5=6 1+6=7 1+7=8 Уci вiдpазу вказують мені на пoмилку в тpетьoму pядку. «Але ж я уcе, oкpiм oднiєї-єдинoї пoмилки, зpoбив пpавильнo, а ви замicть тoгo, щoб cпoчатку вiдзначити мoї уcпiхи, похвалити мене, акцентували увагу cаме на пoмилцi...». Мій власний досвід теж свідчить про загальну схильність до негативних стимулів, патологічне бажання віднайти якісь недоліки, помилки… і гучно та публічно на це вказати. Моя мама приходила з батьківських зборів і, коли батько запитував про те, що ж там було, казала: та знову «склоняли» за дві четвірки! Усі інші оцінки в мене були відмінні, але за це мене не хвалили. Мені дорікали, що я міг би бути відмінником, але я не хочу докласти для цього хоч якихось зусиль. Ми досі можемо запросто не задумуючись про наслідки «пропісочити» когось з учнів на батьківських зборах, публічно зацитувати якусь дурницю з учнівського твору так щоб реготав увесь клас, повідомити широкому загалу приватну інформацію про успішність, а то і про стан здоров’я того чи іншого учня. І це відбувається не лише у школі, а і вдома. Помив посуд, а сміття забув викинути?! Міг би і килим пропилососити! Чому ми бурчимо, замість того, щоб похвалити?